Людям властиво боятися майбутнього. Особливо, коли воно ламає все, до чого вони звикли. Протести проти ЛГБТ – лише чергове на те підтвердження.
Час минає з різною швидкістю. Одне десятиліття у ХХ столітті вміщало більше трансформацій, ніж пара століть раннього Середньовіччя. Між нами часів “Революції на граніті” й нами ж часів “Революції гідності” пролягли кілотонни дорослішання й кілометри цинізму, провідні телефони та відеокасети.
Зміни відбуваються так швидко, що нові революціонери торгують уже не картинкою майбутнього – вони торгують картинкою минулого. І в рамках цієї пакетної пропозиції неодмінний атрибут – це гомофобія.
Нічого дивного. Новий світ стирає ластиком галузі та професії. Мине небагато часу – і прогрес відправить у небуття водіїв, юристів та бухгалтерів. Інститут шлюбу зазнаватиме кризи мірою того як втрачатиме економічне виправдання.
Устрій і традиція – перелік стінок, що на них людина спиралася, аби не впасти під вітром історії – були незмінні. А тепер майбутнє руйнує і їх. І щоб не загубитися, людина тримається за власну стать як за рятівне коло. Те поодиноке безумовне, що йому належить від природи, стає за фундамент самоідентифікації.
«Геї не народжують дітей». “ЛГБТ – шлях до вимирання”. “Треба лікувати”. “Нехай себе не афішують”. Це ж навіть не гасла – це бідкання. Стогін і лемент по останньому безумовному, що лишається в нього – дітонародженню та репродуктивній функції.
І навіть трохи незручно стає цієї миті. Тому що цілковита чесність звучатиме для них невтішно.
Доведеться розповідати, що що за тридцять років ми почнемо сперечатися, чи вживлювати дитині чип для зв’язку з мережами одразу після народження, чи дочекатися дванадцятиліття.
Що років за п’ятдесят новий традиціоналіст проповідуватиме, що шлюб – це священний союз між чоловіком і чоловіком, жінкою та жінкою або жінкою та чоловіком, та аж ніяк не між людиною та андроїдом.
Ті, хто сьогодні протестує проти ЛГБТ-маршів, через пів століття згадуватимуть їх з ностальгією. Як теплу лампову реальність свого дитинства. Як смішний атавізм з того часу, коли право повнолітньої людини давати раду власному тілу ще ставили під сумнів.
Ми просто мало читаємо.
Інакше б знали, що 1992-го року гомосексуальність викреслили з Міжнародної класифікації хвороб МКБ-10 (International Classification of Deseases, ICD-10).
Були б обізнані з позицією низки вчених про те, що сексуальна ідентичність закладається під час другого триместру вагітності. Що на уподобання можуть впливати гормональне тло та хімічні речовини. Що високий тестостерон у вагітної мами (наприклад, через синдром гіперплазії кори надниркових залоз) може призводити до бі– чи гомосексуальності у народжених дівчаток.
Кумедно, але коли нідерландський нейробіолог Дік Свааб вперше опублікував результати своїх досліджень – його навіть звинуватили в нацизмі. Він стверджував, що сексуальні уподобання не мають нічого спільного з вихованням. Їх неможливо “виправити”, тому що вони формуються на етапі плоду. Свааб писав, що навіть функціональні ланцюжки мозку в людей різних орієнтацій працюють по-різному. Через це біологові тривалий час дорікали за євгеніку.
Врешті вся друга половина двадцятого століття стала добою розвінчування міфів. З’ясувалося, що гомосексуальна поведінка спостерігається серед 1500 видів тварин – від комах до ссавців.
З’ясувалося, що виховання в гомосексуальній родині не визначає сексуальну ідентичність дитини.
З’ясувалося, що спроби лікувати гомосексуальність – безплідні. У кращому разі вони призводять до того, що люди приховують свої почуття. Що, своєю чергою, загрожує депресіями та самогубствами. 2009-го року крапку в цьому питанні поставив звіт Американської психологічної асоціації (АРА).
Проте найбезжальніша правда для гомофоба полягає в тому, що історія вже все за всіх вирішила. І що рівні громадянські права для ЛГБТ-спільноти – це тільки питання часу.
Сто років тому точно такі ж суперечки точилися щодо того, чи надавати жінкам громадянські права. Нагадаємо, що жінки не могли голосувати на виборах у Данії до 1915-го року, у Британії – до 1928-го, у Греції – до 1952-го, а , наприклад, в Іспанії – аж до 1977-го року. І тоді боротьбу за рівність провадили жіночі рухи, що вимагали прирівняти їхні права з чоловіками.
Сто років тому аргументи поборників “традиційного ладу” нагадували те, що ми чуємо сьогодні. Про те, що жіноча доля – Kinder, Küche, Kirche. Що за межами дитячої кімнати, кухні та церкви рішення мають ухвалювати чоловіки. Що “вікова традиція” не має зазнавати ерозії, інакше світ полетить у прірву, а його засади кануть у небуття.
Та світ якось таки встояв.
Навіть більше – сьогодні кожен диспут про те, чи можуть жінки обирати й бути вибраними, звучить як єресь. А питання статевої рівності щезло з порядку денного абсолютної більшості країн.
Те ж таки станеться і з ЛГБТ.
Бо щойно питання про рівність прав постає на рівні загального порядку денного – це означає тільки те, що дуже швидко воно розв’яжеться в бік лібералізації. Феміністки не могли з’явитися у 18-у столітті – вони з’явилися в другій половині 19-го. І за кілька десятиліть усі їхні вимоги були визнані. Так само було з правами темношкірих американців. Мартіна Лютера Кінга з його “I have a dream” (1963) від інавгурації Барака Обами (2009) відділяє 46 років. Усього лише два з гаком покоління.
Заперечення, гнів, торги, депресія, прийняття. У кожному випадку суспільство проминає ці класичні стадії адаптації до нової реальності. Так було з гендерним питанням, відтак – з соціальним, потім – з расовим. А сьогодні світ проходить через ці ж стадії стосовно прав ЛГБТ.
Різниця між країнами тільки в тому, що вони живуть за різних укладів. У якихось державах йдеться про останню стадію – “прийняття”. У якихось – як в Україні – йдеться про проміжний етап “гніву”. Хтось узагалі застряг на стартовому рівні, й намагається заперечувати невідворотне. Та з кожним роком суспільство змушене переходити від етапу до етапу. Доти, доки питання про те, як повнолітні люди влаштовують своє особисте життя, перестане будь-кого турбувати.
І тому суперечки про ЛГБТ – навіть не історія про європейські цінності. Це суперечка між минулим та майбутнім. Між упередженням та знанням. Між забобонами й логікою розвитку людства. По один бік цих барикад стоїть “партія минулого”, а по інший – “партія майбутнього”.
І ми всі розуміємо, який з цих двох таборів переможе.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
